Мести двори – твоя робота

Дозвіл займатися лише найпростішою, чорновою роботою, яка найнижче оплачується, це ще одна ознака сегрегації. Прихильники ідей сегрегації вважають, що окремі соціальні групи просто нездатні на якусь роботу, складнішу, ніж збирання, прибирання чи перенесення вантажів. Тобто вони можуть виконувати лише просту фізичну роботу, яка не потребує жодного розумового навантаження.

Без повноцінної освіти освоїти професії, пов’язані з розумовою діяльністю, малоймовірно.
Однак, причина і в іншому. Українське суспільство просто не готове бачити у поширених професіях ромів. Наприклад, ми не зустрінемо рома-офіціанта, кухаря чи продавця в магазині, хоча такі професії можливо освоїти за кілька років в профтехучилищах. Але через негативне ставлення суспільства до ромів їм просто немає сенсу здобувати ці професії – вони знають, що все одно не знайдуть роботу, якої б професійності не набули. Власник кафе не візьме офіціантом рома, оскільки побоюватиметься втратити клієнтів.

До речі, цим же стереотипом охоче користується й поліція. Для правоохоронців будь-який ром автоматично є злочинцем. А ще – зручною можливістю звинуватити його в злочині й закрити справу, навіть якщо доказів про скоєнням злочину представником ромської національної меншини немає. Подібні випадки фіксувалися правозахисниками десятки разів, але, швидше за все, ще більше таких історій нікому невідомі. Власне, практика «записувати» злочини на змаргіналізованих членів громади в колишній міліції існує здавна. От тільки у випадку з ромами під це визначення потрапляє ціла нацменшина. А отже ми знову стикаємося з неоднаковим ставленням до громадян з боку правоохоронних органів на підставі кольору шкіри.

Ромський апартеїд

Отже, чи можна на підставі вищенаведених ситуацій говорити про сегрегацію ромського населення в Україні? Щоб краще уявити собі політику сегрегації, варто ознайомитися з досвідом апартеїду в Південно-Африканській Республіці. В цій країні апартеїд зуміли перемогти відносно недавно – лише в 1994 році.
До цього часу апартеїд в ПАР був офіційною державної політикою і підтримувався на законодавчому рівні. Згідно з ним громадяни країни фактично ділилися на два сорти: темношкіре населення банту та біле населення (нащадки європейських колоністів).

Згідно із законом, все населення банту мало жити в резерваціях «банту станах», розміщених на 30% території країни. Чорношкірим африканцям заборонялося жити, працювати або знаходиться в білих зонах, якщо вони не мали спеціальний пропуск, який називався «пропуск для тупих». Пропуск отримували лише люди, які знаходили собі роботу. При цьому вони не мали права перевезти в білу зону свою сім’ю.

Рівень проживання в банту станах був вкрай низьким. Зазвичай там не було ні водопроводу, ні електрики. Лікарні та служба «швидкої допомоги» також були сегреговані, причому в лікарнях для темношкірих африканців хронічно не вистачало коштів і працівників. У багатьох негритянських районах лікарень не було зовсім.

Що стосується освіти, то на одну темношкіру дитину держава витрачала в 10 разів менше, ніж на білу. Крім того закон про освіту банту прямо передбачав, що темношкірим дітям потрібно викладати лише основні навички, потрібні в роботі на білих. Вища освіта теж була поділена залежно від кольору шкіри. Білі вчилися в найкращих та найавторитетніших університетах країни. Зі 170 тисяч студентів в 1975 році темношкірих було лише 9 тисяч.
Сегрегація проводилася в автобусах і на залізниці: автобуси зупинялися на різних зупинках, а в поїздах темношкірим африканцям було відведено лише третій клас. Сегрегація поширювалася також на пішохідні мости, кінотеатри під відкритим небом, кладовища, парки, пішохідні переходи, громадські туалети та таксі. Були заборонені сексуальні контакти і тим більше шлюби між людьми різних рас.

Окремо відзначається, що відсутність можливості щоденного спілкування також віддаляло раси одна від одної.
Як бачимо, між ПАР часів апартеїду та ситуацією з ромською меншиною в сучасній Україні доволі багато спільного. Незважаючи на відсутність прямої заборони, роми переважно живуть в ізольованих резерваціях у вкрай поганих побутових умовах. Вони так само можуть розраховувати лише на найпростішу роботу, обмежені в доступі до гідної освіти, отримують погані медичні послуги, не мають доступу до розважальних закладів, шлюби між ромами і українцями – це велика рідкість, вони живуть в ізоляції і майже не спілкуються з іншими мешканцями.
Незважаючи на те, що законодавчо роми не мають жодних обмежень, в реальності вони так само обмежені в своїх правах і свободах, як і були б на законодавчому рівні.

Роль закону у випадку з українськими ромами виконують багаторічні непрості взаємостосунки, значна відмінність у традиціях та побуті, взаємна недовіра. І, безумовно, бездіяльність органів влади.

Кому вигідно?

Головна вина за ситуацію, яка склалася з ромською нацменшиною в Україні, лежить на владі. Саме представники влади, як центральної, так і насамперед місцевих, мали б активно працювати над інтеграцією ромського населення в суспільство. Це завдання лежить на них за замовчуванням, як за представниками громади.
Крім того, відповідні зобов’язання по інтеграції ромського населення взяла на себе Україна на міжнародному рівні. Ще у 2013 році Кабінет міністрів України видав розпорядження «Про затвердження плану заходів щодо реалізації Стратегії захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року». В ньому були докладно розписані заходи, які мали сприяти інтеграції. Стратегія включає в себе численні заходи у всіх напрямках і докладно розписує, що повинні зробити ті чи інші органи влади в освіті, працевлаштуванні, охороні здоров’я, соціальному захисті, поліпшенню житлово-побутових умов, задоволенню культурних та інформаційних потреб та інших напрямках, щоб роми реально стали ближчими до інтеграції.

В Стратегії детально описано, які самі завдання мають виконувати органи місцевого самоврядування. На жаль, як часто буває, за майже три роки зі Стратегії не було виконано практично нічого. Окремі досягнення можемо відзначити хіба що в охороні здоров’я, але й тут є ще дуже багато недоліків та недопрацювань.

Ми усвідомлюємо, що в тому ж 2013 році в Україні розпочалася революція, а наступного року – війна. Від цих подій Україна не може оговтатися до цього часу і в такій ситуації питання ромської нацменшини відходить далеко на задній план. Однак слід зауважити, що й без цих подій ромське питання завжди було десь на задвірках, а чиновники воліють про ромське питання не згадувати взагалі і лише відмахуються, коли про нього чують. Але, чи є дійсно такі незгоди в державі, які б відкладали життя людей, реалізацію їх прав на інший план? Чи дійсно, держава не вбачає суті проблеми, яка вимірюється в 100 000 тисяч осіб ромської національної меншини? Вбачає в тому, аби прийняти Стратегію по інтеграції, з без індикаторними заходами реалізації її, викладених у планах?

Насправді, вперта бездіяльність органів влади, а часто й засовування палиць в колеса тим, хто дійсно прагне допомогти ромській спільноті, означає лише одне: владі вигідна та ситуація, яка існує нині. Чиновникам комфортніше, щоб ромська спільнота залишалася ізольованою, неосвіченою темною масою, якою вкрай легко керувати у власних інтересах. Якщо ж правозахисники та ромські активісти хочуть щось змінити і просять представників влади мінімально посприяти або хоча б не заважати, вони стикають з незадоволенням та ворожим ставленням.

До прикладу, не так давно ромські активісти Мукачева звернулися до міської ради з проханням дозволити створити їм орган самоорганізації населення. ОСН – це форма самоврядування, передбачена українським законодавством, яка б дозволила представникам громади, обраним в ОСН, самотужки вирішувати проблеми території, що підпадає під дію ОСН, отримуючи на це відповідні кошти з міського бюджету.

Насправді ОСН були придумані для того, щоб полегшити життя органам місцевого самоврядування, адже їм більше не доведеться пильнувати за роботами, які треба провести на території, не дбати за дорогами й тротуарами, водопостачанням та іншими побутовими питаннями. Завдання органу влади зводиться до виділення бюджетних коштів та контролем їх витрачання, а організацію робіт бере на себе ОСН.

Досвід Європи доводить, що таке співпраця мешканців із владою виявилася дуже успішною і взаємовигідною. Тому що у влади залишається менше клопотів, а громадяни мають можливість вкладати гроші саме в те, що потрібно їм.
Здавалося б – це чудовий вихід і для Мукачівської міськради, яка так полюбляла скаржитися на проблемних ромів. Однак там в створенні ОСН категорично відмовили. Більше того, представники влади заявили, що це політичний орган і надихнули ромів на його створення якісь недруги… Натомість пообіцяли, що самі подбають про ромський табір в Мукачеві і напередодні виборів восени 2015 року таки «подбали» – засипали щебенем вулиці в таборі, через що рівень доріг став вищим, ніж ромські хати і вся стічні води (ливневих каналізацій у таборі, звісно ж немає) хлинули просто людям у житло.

Цією необдуманою «допомогою» міська влада ще раз довела, що абсолютно не уявляє собі, яких покращень дійсно потребують роми і просто напередодні виборів кидає кістку в розрахунку на те, що вдячні роми тут же за них проголосують. Відмовивши ж ромам у самоврядуванні, підтвердила, що їй не потрібні думаючі роми, які можуть самі вирішувати свої проблеми. Їй потрібний нерозумний натовп, який за умовний кілограм гречки зробить все, що йому накажуть.

Відмовивши ромам в можливості самотужки займатися своїми справами, фактично заявивши, що вони на таке не здатні і просять створення ОСН лише тому, що піддалися на чиюсь маніпуляцію, мукачівські чиновники яскраво продемонстрували, що принципи сегрегації їм дуже близькі. Ми знову бачимо поділ людей на кілька сортів, «нижчі» з яких ні на що не здатні і можуть лише чекати «допомоги» від «вищих» сортів.

Не менш кричущим випадком сегрегації стало встановлення пам’ятника рому в Мукачеві. Ця «культурна подія» відбулася також напередодні виборів і, очевидно, мала стати приємним сюрпризом для ромів… Натомість обернулася скандалом. Справа в тому, що рома зобразили у вигляді двірника. На думку авторів саме ця професія найкраще характеризує всю нацменшину. Це обурило як ромських активістів, так і правозахисників по всій Україні. Роми, які історично славилися, як чудові актори, співаки, конюхи, майстри найрізноманітніших ремесел, не зрозуміли, чому зі всього різноманіття ромських образів автори пам’ятника вибрали саме найпростішу фізичну роботу, яка не потребує ані особливих розумових здібностей, ні таланту, ні спеціальних навичок.

Але найгірше, що така реакція… просто здивувала авторів та владу. Ромів звинуватили в невдячності і висловили абсолютно щире нерозуміння, чому їх ображає образ двірника, адже це чесна й потрібна професія. І перекрутили тим самим дискурс, нібито не розуміючи, що протест був не проти професії як такої, а проти того, що роми асоціюються саме з найпростішою роботою.

Можливі наслідки

З історії нам відомо, до чого неминуче призводить утиснення прав і свобод групи населення – до соціального бунту. В Америці небажання білих громадян визнати рівність прав з темношкірими завершилося діяльністю Мартіна Лютера Кінга та потужними соцільними коливаннями по всій країні. Щоб уникнути великого повстання, влада була змушена піти на значні поступки, змінити закони й правила та визнати, що всі громадяни США мають абсолютно однакові права. В ПАР період апартеїду завершився крахом режиму і відміни всіх дискримінаційних законів, які тримали корінне населення на правах другого сорту. Часто сегрегаційна політика верхівки країни призводила до кривавих бунтів та революцій.

Навряд чи доречно говорити, що чогось подібного слід очікувати й нам. Роми не характеризуються агресивністю. Однак в будь-якому випадку продовження дискримінації призводитиме до подальшої ізоляції і замкнутості ромської общини. У той час, як в країнах Центральної Європи, сусідніх з Україною держав, триває політика інтеграції ромського населення в суспільство і там уже можуть похвалитися окремими здобутками на цьому шляху, в нашій державі ситуація лише погіршується.

Влада вибрала політику бездіяльності. Роми змушені виживати самостійно, як вони вміють, вони представлені самі собі і живуть так, як жили їхні предки, вони не бачать виходу зі свого кола і не мають нікого, хто б цей вихід міг їм показати. Однак бездіяльність не консервує ситуацію. Навпаки, чим довше нічого не робиться в напрямку ромської інтеграції, тим гіршою стає ситуація. Роки бездіяльності вже призвели до незворотних наслідків. За роки, що минули після розвалу СРСР, давно втрачені всі здобутки, які вчиняла радянська влада по інтеграції ромів, і не запропоновано жодних нових.

Суспільство і влада переконали самих себе, що проблема ромської нацменшини не має шляхів вирішення. Популярністю користуються пропозиції радикальних, навіть нацистських методів вирішення проблеми: на кшталт обгороджених резервацій, депортації ромського населення, жорсткого поліцейського контролю за ними і таке інше. На щастя, такі пропозиції не можуть вийти за рамки кухонних розмов чи дописів в інтернеті. Однак альтернативи радикальній політиці ніхто побачити не хоче. Представники влади, розуміючи негативне ставлення суспільства до ромів, воліють замовчувати питання, або ж навіть підтримують подібні настрої в суспільстві. Хоча, як кращі представники громади, вони мали б бачити далі, усвідомлювати, що ситуацію треба кардинально міняти і за потреби йти на непопулярні кроки заради покращення ситуації в майбутньому. Констатуємо, що політичної волі для цього немає ні в кого.

Шляхи подолання

Між тим подолати сегрегацію цілком реально. Знову ж таки, про це свідчить історичний досвід. В країнах, про які ми неодноразово згадували в даному матеріалі, населення, що піддавалося дискримінації через свій колір шкір, жило в таких же умовах, на такому ж рівні, як українські роми. Навряд чи там у ті роки суспільство вірило, що населення, яке піддається дискримінації, може жити якось інакше. До темношкірих у США чи банту в ПАР теж ставилися зневажливо, вважали їх недостойними рівня життя білих людей, недостатньо розумними для здобуття повноцінної освіти і отримання достойної професії.

«Роми самі не хочуть жити інакше!», – такий аргумент багато хто вважає визначальним. Мовляв, неможливо допомогти змінитися тому, хто не хоче змін. Насправді, це маніпулятивний прийом для тих, хто сам не хоче жодних змін. Так само колись селянські діти «не хотіли» нічого крім займатися роботою в полях, прості містяни «не хотіли», щоб їхні діти здобували вищу освіту, жили в хороших побутових умовах та повноцінно харчувалися, а раби «не хотіли» свободи. В своїй масі люди доволі інертні і дійсно важко сприймають зміни, тому вони потребують допомоги тих, хто може вказати їм інший шлях.

У випадку з ромами насамперед необхідно змінити ставлення суспільства до них. Якщо критична маса населення побачить у ромах таких же людей, як вони самі, подальша інтеграція буде неминучою. Щоб подолати сегрегацію стосовно ромського населення, треба зробити кілька доволі простих, але важливих речей: відмовитися від ізоляції ромських таборів, забезпечити належні медичні послуги, проведення регулярної просвітницької роботи з мешканцями таборів, відмовитися від мононаціональних ромських шкіл та дитсадків, ввести програми з професійної освіти та подальшого працевлаштування ромів, дати кращим ромським учням можливість здобувати вищу освіту, допомогти ромам покращити житлово-побутові умови, контролювати ці процеси, але не для того, щоб карати, а щоб допомагати виправляти помилки й недоліки. І головне – вести роботу, щоб змінювати суспільну думку та ламати стереотипи, які склалися про ромське населення.

Велика перевага полягає в тому, що не потрібно вигадувати велосипед. Всі методики по подоланню сегрегації та подальшій інтеграції розроблені і втілюються в життя. Вони працюють. Не ідеально і не так швидко, як хотілося б. Цей процес дійсно дуже довготривалий, оскільки потребує зміни свідомості дуже багатьох людей. Але головне, що він працює. Україна з ромським питанням є зовсім не унікальною. Подібні проблеми виникали й виникають дуже багато, де. Тому й шляхи вирішення давно винайдені. Сучасна країна, якою ми вважаємо й Україну, повинна подолати негативні дегенеративні явища, якщо не хоче, щоб у ній розвивалося паралельне змаргіналізоване суспільство. Наразі ми спостерігаємо саме таку картину і якщо не взятися кардинально за зміни, рано чи пізно у нас дозріє міна заповільненої дії.

Наталія Козир,
Благодійний фонд “Розвиток”

PS: Центри правової інформації та консультацій, які надають безоплатну правову допомогу ромському населенню працюють при підтримці програми “Рома України” Міжнародного Фонду «Відродження». Детальніше про діяльність мережі центрів, основи та принципи роботи читайте на сайті www.legalspace.org в розділі “Посилення правових можливостей ромських громад”. Погляди, відображені у цьому матеріалі, належать його авторам і можуть не співпадати з думкою Міжнародного фонду «Відродження», інших громадських, релігійних, політичних організацій та приватних осіб.