Директор фонду етнографічних досліджень Владислав Кеткович завітав до ромського поселення у м. Сороки, і так описав свою зустріч.

На березі Дністра розкинулися намети, стояли вози, дим від багать тягнувся до річки. Вечоріло, західне сонце висвітлювало справжній ромський табір, що розкинувся на галявині. Жінки в строкатих спідницях і яскравих шалях, сміючись, групками ходили туди-сюди, перетягуючи набиті їжею і ганчірками кошики, всюди гралися діти. Чоловіки випрягали коней з возів і відвозили їх на сусідню галявину, хтось уже роздував міхи ковальського горна. Яскрава чорнява красуня в червоному платті, сидячи біля багаття, гадала по руці Олександру Сергійовичу Пушкіну, який так незграбно виглядав тут в своєму фраку й циліндрі. Незабаром вони вдвох встануть і відправляться до річки здійснювати човнову прогулянку. Вони закохані одне в одного. Пушкін ніжно тримає даму під ручку, вона заглядає йому в очі.

Раптом, серед табору з’являється людина в жилетці і з мегафоном і починає кричати: «Я ж попереджав: ніяких мобільників! І чому досі в кадрі на передньому плані з’являються люди в джинсах? Зосередьтеся, темніє вже!»
Це режисер Кіностудії «Мосфільм» знімає кіно про Пушкіна, і місцем зйомок було обране молдавське місто Сороки. Саме тут знімальній групі вдалося знайти достатню для масовки кількість ромів, забезпечених національним одягом, посудом і кіньми. Справедливості заради треба відзначити, що Олександр Сергійович до Сорок ніколи не добирався, а свою Земфіру зустрів в кочовому ромському таборі неподалік від Кишинева.

Таким було моє перше знайомство з ромами. Вони вразили мене своїм вродженим талантом до перевтілення. Дійсно, зйомки цього епізоду пройшли за один вечір. Годині о п’ятій на дорозі з’явилися чорні БМВ, «Мерседеси» та інші дорогі машини, з них вийшли сорокські роми, режисер пояснив їм творчу задачу, роми переодяглися в старовинні костюми, які привезли з собою, і на березі Дністра зашумів ромський табір. Коли закінчився знімальний час і сонце сіло десь за Дністром, режисер із задоволенням зміг сказати: «Стоп. Знято».

Сороки стали столицею ромів, що кочують по Бессарабії з XIV століття. Вважається, що роми отримали цю землю від молдавського господаря Штефана Чел Маре (в російській традиції – Стефан III Великий, він володарював там в період 1457-1504 рр.), знаменитого полководця, який відстоював незалежність своєї маленької країни у війнах з грізною в ту пору Османською імперією. Народна легенда розповідає, що одного разу, будучи в цих місцях, Штефан зіткнувся з чисельно переважаючим його загоном ворожих сил. Він набрав до свого війська місцевих жителів, але їм не вистачило зброї. І тоді на допомогу господарю прийшли роми, відомі ковалі і майстри з виготовлення мечів. У короткий термін озброївши новобранців, Штефан здобув чергову перемогу і на знак вдячності наділив ромів землею біля мальовничого Дністра. З тих пір частина з них так і живе в цьому місці.

Дійсно, місто Сороки відрізняється тим, що тут вже довгий час, на відміну від багатьох своїх одноплемінників, роми живуть осіло. Вже за часів Пушкіна в Сороках проживала постійна громада ромів-городян, які займалася в основному ковальською справою. Протягом кількох сотень років у ромів тут зустрічаються одні і ті ж прізвища – Черарь, Прейда, Чеботарь, Груя, які стали маркерами приналежності до одного із відомих родів. До сороківських ромів часто приїжджали погостювати кочові табори. Поступово місто отримало славу ромської столиці, а зараз він фактично став головним ромським центром для всього простору СНД, а також країн Південної і Центральної Європи. Вважається, що кожен представник ромського народу, що мешкає на величезній території, повинен обов’язково з’явитися тут хоча б раз в житті.

В даний час в місті прописані близько 10 тис. ромів (все населення Сороки становить близько 37 тис. чоловік), проте велика їх частина, близько 80%, перманентно знаходиться у від’їзді, повертаючись до своїх родин лише двічі на рік – на Різдво і на Великдень. У ці церковні свята Сороки вирують: храми наповнені прихожанами, на кладовищі – поминання померлих, на вулицях і в будинках – крики, музика і сміх. Якщо хочете відчути колорит ромського життя, приїжджати в місто треба саме в ці дні. Ми з оператором Олексієм Стреловим так і вчинили, потрапивши до ромів на самому початку пасхального тижня. Враження від міста – постійні бенкети, народні гуляння, безліч радісних і натхнених людей.

Прибулих родичів і друзів ромські господині пригощають голубцями, індичкою, та різними стравами молдавської кухні. При цьому застілля постійно перериваються то піснею, то танцем, то походом в гості до сусідів.

Навіть поминки покійних, що проходять в Сороках на величезному ромському цвинтарі в батьківський день великоднього тижня, нагадують свято. У кожного склепа або могили родичами накривається святковий стіл, пам’ятники прикрашаються, приносяться фрукти, вино і квіти. Сороки весь день гуляють, дарують один одному подарунки, згадують недавно і давно покійних рідних. До речі, самі поховання – особлива гордість Сорок. Ніде не знайдеш настільки пишних склепів, серед яких є і відомі, наприклад, барона Мірчі Чераря, батька нині «правлячого» барона ромів всієї Молдавії Артура Чераря. Мірча був загальновизнаним ромським бароном СРСР, користувався величезним авторитетом не тільки в Молдові, але і серед ромів Європи і похований був в 1999 р з відповідними почестями. У Сороках ходять наполегливі чутки, що в склепі Мірчі забетоновані не тільки його комп’ютер, факс, мобільний телефон та інша офісна техніка, а й автомобіль «Волга», що цілком можливо, судячи з розмірів залитої бетоном плити. Сам Артур Черарь підтвердив факт поховання символів достатку і високого становища в склепі батька, проте від розмови про «Волгу» делікатно ухилився.

У Сороках роми облюбували для проживання центральну підвищену частину міста, яку іменують Ромською Горою. Цей район забудований приголомшливими уяву будинками в 3-4 поверхи. Одні прикраси цих будинків, парканів і внутрішніх дворів чого варті: тут можна зустріти декоративних левів, орлів і навіть крокодилів. Серед архітектурних надмірностей можна зустріти і давньогрецьких богів, і фігуру правосуддя, і різні релігійні символи. Один з будинків прикрашений копією шпиля Адміралтейства, купол іншого нагадує мечеть, а на даху третього височить четвірка величезних залізних коней. Кожен особняк Ромської Гори індивідуальний і неповторний.

Задумавши зробити фотографію коней на даху будинку, ми з Олексієм з’ясували, що проникнути в будинок, а тим більше на дах, неможливо. Триповерхова будівля була недобудована, забиті і нежилі, як і більшість цих величезних будинків-палаців. Самі ж власники будинків, вірніше, та мала частина їх сімей, що постійно мешкає в Сороках, як правило, туляться в маленьких флігелях-прибудовах. Причин, що пояснюють такий стан справ, кілька. По-перше, такі величезні будинки не потрібні ромам, які залишаються в Сороках, адже їх важко опалювати взимку, за ними важко стежити, так і під час відсутності здебільшого сім’ї у величезних залах самотньо і порожньо.

Будівельний бум в Сороках припав на середину вісімдесятих – початок дев’яностих років, в ті часи у ромів гроші були в достатку. Це був період розквіту кооперативного руху, і зараз багато хто згадує його як золотий вік в історії сорокських ромів. Від природи ініціативні і заповзятливі, роми створювали приватні підприємства, що виробляють трикотаж, нижню білизну, шкарпетки та інші дрібниці. Працювали в цих кооперативах молдавани, продукцію купували росіяни, українці і європейці. Бізнес приносив прибуток до тих пір, поки ринок не заполонила дешева китайська продукція. Впоратися з таким потужним конкурентом ромські кооператори не змогли. Чим зараз заробляють роми на хліб і дорогі іномарки, з певністю сказати неможливо. Вважаю, що це порівняно легальний бізнес – перепродаж товарів, торгівля, фінансові операції, адже роми користуються родинними зв’язками, а родичів у них безліч, і розселені вони по всій Євразії. Поширену думку про торгівлю наркотиками як основного джерела ромських доходів я не поділяю.

Багатьох з тих, кого я зустрів, та й їх лідера барона Артура Чераря, щиро засмучують подібні судження. Так що тут говорити, якщо в самих Сороках роми вигнали з міста власників будинків, де господарі приторговували наркотиками, а самі їх будинки зрівняли з землею.

Сучасні сорокські роми перед початком будь-якої нової серйозної справи, а іноді і просто перед прийняттям важливого рішення намагаються відвідати ворожку – природно, свою, ромську. Під час перебування в рідному місті на Великдень або Різдво у них з’являється така можливість, і біля воріт найбільш авторитетних провісниць збираються десятки людей. У самому місті зараз близько десяти ворожок (у ромів пророкують долю тільки жінки), причому найбільш стара і досвідчена з них Калі Чеботар носить старовинне індійське ім’я. Калі ворожить не тільки по руці і картам, а й «радиться» з іконами, які прикрашають її гадальний кут. Ворожіння супроводжується запаленням церковних свічок і православними молитвами, після прочитання яких ворожка сидить і слухає «відповідям» або свого внутрішнього голосу. Старовинна магічна практика органічно поєднується у ромів з православ’ям. Незважаючи на деякі порушення офіційної християнської догматики, які викликали б несхвалення консервативного православного священика, роми релігійні. Вони відвідують церкви, в будинках мають ікони та дотримуються православних обрядів.

Автор статті слухає передбачення ворожки

Сам ромський барон «всієї Молдови», як гордо записано в його візитній картці, Артур Мірча-Михайлович Черарь, живе з усією родиною у великому триповерховому будинку. Візитку прикрашає фамільний герб барона – два коня, стукають молотом по ковадлі, і кольоровий портрет самого Артура Мірча-Михайловича в лавровому вінку і золотій короні.

Оскільки барону останнім часом ніколи, та й нема чого залишати ромську столицю, у нього вистачило часу, сил і засобів завершити будівництво своєї резиденції. Будинок його, правда, зовні оформлений скромніше оточуючих: немає ні барельєфів, ні скульптур, ні навіть завитків на стінах. Зате біля будинку на стоянці є два урядових ЗІЛа ( «Це татові, з гаража Андропова», – мимохідь говорить про машини Артур), а охороняють автомобілі і двір два красеня-ротвейлера в повному розквіті сил. Проходячи повз гавкаючих на нас псів, барон суворо гукає їх, і потужні собаки починають слухняно виляти хвостами. Всередині будинку ромського барона є на що подивитися: там і колекція зброї, і старовинні меблі, і перські килими, і колекція ювелірних виробів. «Частина, звичайно, дісталася від батька, частину дарують співгромадяни, ну а щось вдалося заробити своєю скромною працею», – посміхається барон.

Цей красивий чоловік з довгою сивою бородою і сивим волоссям, мабуть, більше за інших своїх одноплемінників зовні нагадує індуса або перса. Розмова його м’яка, рухи плавні, він часто посміхається. Дізнавшись, що йому всього сорок з невеликим, я дивуюся. «Просто у мене різноманітне життя, – відповідає барон. – Чим тільки не доводилося в житті займатися». Дійсно, послужний список барона вражає. У дитинстві він багато подорожував з сім’єю батька, а вже в юності змінив стільки професій, що вистачило б на кілька людей, – був шофером, кравцем, електрозварником, ювеліром, товарознавцем, інженером і, звичайно, ковалем. У разі потреби він зуміє і коня підкувати, і на токарному верстаті попрацювати. Багато бродив по світу, в основному в СРСР, Румунії та Угорщині. «Не зміг встояти, кочувати хотілося», – з посмішкою згадує Артур. Був і студентом Московського державного інституту міжнародних відносин (правда, провчився там всього один рік), і актором московського ромського театру «Ромен».

Барон Артур Черарь. Джерело

З дитинства Артур дуже любить музику, він музично обдарована людина. Самостійно навчився грати на різних інструментах – піаніно, саксофоні, акордеоні та кларнеті. «Акордеон є для мене улюбленим інструментом», – каже барон. Під час застілля у сусідів, куди ми з ним відправилися вранці, з акордеоном він практично не розлучався, навіть їсти не встигав. Під які тільки мелодії не танцювали в той день радісні роми – від «Амурських хвиль» і «Лийся пісня на просторі» до сучасних естрадних пісень і мелодій з фільмів модного сербського кінорежисера і музиканта Еміра Кустуріци.

У будні дні Артур, як правило, серйозний – занадто багато справ доводиться йому робити, особливо після смерті батька. Він вирішує і адміністративні суперечки, і юридичні справи, зустрічається з членами молдавського уряду, виїжджає за кордон. Його мрія – виступити в Європейському парламенті в Страсбурзі, для цього він вже заготовив промову. Коло питань, якого Артур Черарь збирається торкнутися в виступі, широке – від програми виділення ромам СНД і Молдавії позичок на розвиток малого і середнього бізнесу до створення факультету ромології в Сорбонні. Хвилюють його і факти утиску прав ромів в різних країнах світу, і етнічне об’єднання народу – ромів з Польщі, Чехії, Румунії, Угорщини, Болгарії, Росії, створення єдиної ромської координаційної ради. Артур задумав відкрити міжнародний ромський банк. На батьківщині справ теж вистачає: Артур обговорює в уряді створення вільної еколого-економічної ромської зони і відкриття неподалік від Сорок на березі Дністра реабілітаційного центру для наркоманів, пільгове оподаткування ромських фірм і створення музею ромів. Нарешті, в його компетенції виявляються проблеми зовсім вже місцеві, аж до побутових. Так, він вирішує фінансові та адміністративні спори, що виникають між ромами. Коли Артур обідав з домочадцями і пригощав нас з Олексієм борщом і вином, несподівано приїхали його родичі з якогось далекого села і стали питати, який викуп повинен віддати чоловік сім’ї дружини, якщо він зібрався йти до іншої жінки. Навіть такі питання, виявляється, у ромів прийнято вирішувати не через суд, а через свою вищу судову владу – барона.

Під час своїх подорожей я часто згадую ромів і Сороки. І, іноді, думаю про однойменну птицю. Сорока – птаха яскрава, гучна, незвичайного забарвлення. Чи випадково з ім’ям цієї птахи не співзвучна назва міста, який став рідним домом для народу, що колись прийшов у наші краї з далекої теплої Індії?

Переклад Ірини Миронюк з джерела http://geo.1september.ru/article.php?ID=200600119