Джерело

Тоні Ґатліф, справжнє ім’я якого Мішель Дахмані (народився 10 вересня 1948 року) — французький режисер, актор, сценарист, композитор та продюсер фільмів.

Француз, який народився в Алжирі, ром за походженням, Ґатліф — громадянин світу за внутрішнім відчуттям.

У 12 років Тоні тікає з Алжиру й переживає багато важких, але феєричних мандрів, які врешті-решт приводять його до світу кіно. Ґатліф стає відомим у Європі на початку 80-х після фільму «Ромські барони», яким він започаткував низку стрічок про своїх історичних предків. Його життя нагадує драйвове кіно, а стрічки режисера схожі на його шалене життя, де кожна наступна мить збиває з ніг несподіваним поворотом і пристрасним поривом.

Тоні Ґатліф народився у столиці Алжиру м. Алжир 10 вересня 1948 року. Його сім’я протягом трьох поколінь вела осіле життя в Алжирі, і, за визнанням Ґатліфа, його дитинство було справжнім пеклом. Єдиним просвітом в житті було знайомство з кіно у школі: учитель купує 16-мм проектор, записує школу до кіно-клубу Жана Віго і щотижня показує по одному фільму, з обговорення якого починається урок.

«Ми дивилися фільми Жана Віго, Джона Форда, Чапліна… Кіно увірвалося в мене, заполонивши мою внутрішню порожнечу. Ось такою була моя кінематографічна культура».

У 12 років він біжить до Франції, як не дивно, від власного весілля за вибором батьків – спочатку чистить в містах черевики, а потім плаває матросом по маршруту Марсель – Париж, регулярно з’являючись за ґратами за крадіжки. Прибувши до Франції без гроша в кишені, він пізнає хаотичний шлях дітей вулиці — злочинність та виправні будинки. Він ходить у кіно на Великих бульварах на денні сеанси, щоб виспатись у затишку. Якось увечері 1966 року він іде подивитися на свого кумира Мішеля Сімона, який грає у виставі Рене де Обальдія «Вітер у гілках Сассафрà». Наприкінці вистави він прослизає в гримерну артиста, де той пише йому рекомендаційний лист до свого імпресаріо.

Тоні Ґатліф вступає до театральних курсів. П’ять років по тому він виходить на сцену Національного народного театру у п’єсі Едварда Бонда в постановці Клода Режі. Одночасно з виставою він пише свій перший сценарій, навіяний спогадами про виправні будинки — «Лють у кулаку» (La Rage au poing). У 1975 році він як оператор знімає фільм, який і досі не вийшов не екрани, — «Голова в руїнах» (La tête en ruine). Через три роки виходить «Земля у череві» (La terre au ventre) — фільм, який розповідає про війну в Алжирі очима матері-біженки та її чотирьох доньок. «Того часу, згадує Тоні Ґатліф, — мене дуже вразила історія Андреаса Баадера, і я творив цей фільм про алжирську революцію з думкою про нього». У 1981 році він знімає в Іспанії з гренадськими та севільськими ромами «Ромське серце» (Corre Gitano) — ще один фільм, який не виходив у Франції: «Перший фільм, який вимагає звернути увагу на становище ромів». Але своїм визнанням як режисера Тоні Ґатліф зобов’язаний фільму «Князі» або «Ромські барони» (Les Princes). Критика відзначила цей фільм, який без зайвого пафосу розповідає про життя осілих ромів у паризькому передмісті. Фільм, який сам автор називає ударом кулаком по столу. Він стане для нього знаковим ще й тому, що тоді відбудеться його зустріч з Жераром Лебовічі (Gérard Lebovici) — людиною, яка багато значитиме для нього.

Кадр з фільма «Сам по собі» (2009)

«Після одного з сеансів він мені сказав, що, якби я не дозволив йому займатися цим фільмом, він був би дуже нещасним». Лебовічі показав фільм «батькові» ситуаціоністів Гі Дебору, і той написав гасла на кшталт «Барони не зраджують», які були розвішені на стінах паризьких будинків. «Не плач, моє серденько» (Pleure pas my love) — це відповідь режисера на закиди та звинувачення в тому, що він цікавиться лише маргіналами. Далі буде соціальна комедія «Гаспар і Робінзон» — історія дружби на тлі безробіття.

У 1992 Тоні Ґатліф пускається в авантюру під назвою Latcho Drom — фільм, який став справжнім гімном ромській музиці. З невеличкою групою він вирушає слідами ромів у музичну подорож від Раджастану до Андалусії, через Єгипет, Туреччину, Румунію, Угорщину та Францію; в подорож тривалістю в цілий рік. Фільм дуже прихильно зустріли у Каннах у рубриці «Особливий погляд».

Знята у 1997 році стрічка «Дивний чужинець» (Gadjo Dilo) описує приїзд до ромського поселення в Румунії молодого «гаджо» («чужинець» мовою ромів), який розшукує зниклу співачку; фільм користується успіхом у глядачів та критиків, як у Франції так і за кордоном.

Рік по тому Ґатліф знову відтворює пару з «Дивного чужинця»: Ромен Дюріс — Рона Гартнер, — з якою знімає анархістську стрічку «Я народився від лелеки» (Je suis né d’une cigogne).

Джерело

Фільм Vengo (2000 рік) розповідає історію суперництва двох андалуських родин і вперше на знімальному майданчику зводить режисера і видатного виконавця іспанського фламенко Антоніо Канальєса. Андалусія і фламенко посідають у фільмі особливе місце: «Для мене це насамперед гімн Середземномор’ю».

Нова зустріч з Роменом Дюрісом у фільмі «Вигнанці» (Exils) у 2004 році, і режисер запрошує глядача до подорожі Андалусією та Магрибом, де музика, як один з повноправних героїв фільму, підкоряє собі інших персонажів. Фільм отримує премію Канського кінофестивалю за найкращу режисуру.

Представлена на 59-му кінофестивалі у Каннах «Трансильванія» (Transylvania) є 15-тою повнометражною стрічкою Тоні Ґатліфа. Отримав велику кількість нагород, остання з яких ввела його в коло Кавалерів ордена Почесного легіону (2015). Названі, та інші фільми, які можна рахувати десятками, можна знайти за посиланням.

Ірина Миронюк,
Правозахисний фонд “Розвиток”

Інформація взята із вільної енциклопедії «Вікіпедія»