Як спеціальні школи-інтернати стали засобом «ховання» соціально незахищених ромських дітей

Учитись читати і писати – у 18 років

Стас Деметр провів свої підліткові роки в Домбоківській школі-інтернаті. Ім’я Стас хлопчина придумав собі сам. Справжнє ім’я – Іон – йому не подобалося. Стас ніколи не жив у ромському таборі й поняття не має, що це таке. Його мати була позбавлена батьківських прав, коли він був зовсім маленьким. Вийшовши з інтернату, хлопець тихенько згасав у запущеній кімнаті гуртожитку, аж поки його не розшукали ми.

Історії, які хлопець розказує про життя й звичаї в інтернаті, шокують. Його не вчили ані читати, ані писати, до життя не готували абсолютно.

«У вихователів була своя каптьорка, де вони під час уроків пили каву, а ми тихо сиділи і дивились телевізор», – розказує Стас.
Своє життя хлопчина порівнює із в
’язницею. В кімнаті він жив сам, годували його слабо, змінний одяг не видавали, часто били: «Так виховували, що зі спортзалу не можна було вийти: били кулаками і ногами».

За непослух – до психіатричної лікарні

Поставлений Стасу діагноз «розумова відсталість» (хто ж перевіртиме їх адекватність?) ніби все списував : можна було не вчити й не готувати хлопця, бо, мовляв, це марні зусилля.
На думку фахівців, його все ж таки готували… до переведення в психічний диспансер, де хлопець жив би, як «овоч», якому треба лише поїсти й поспати.
Гірше того, шість разів Стаса відправляли до психіатричної лікарні… за непослух(!).

Зі слів юнака, там йому весь час давали якісь препарати, від яких постійно хотілося спати. Якщо ж Стас відмовлявся приймати ліки, через які почувався погано, їх давали силою – поки хлопця тримали два санітари. Врешті решт йому поставили діагноз епілепсія, хоча цією хворобою «підопічний» не страждав. Фальшивий медичний діагноз – підсудна справа. Але хто цим переймався?

Перед випуском з інтернату Стасу змінили діагноз на «легку розумову відсталість», що не давало права навіть на соціальну допомогу від держави.

Хлопцеві ще пощастило: йому дали кімнату в гуртожитку. Більшість його братів по нещастю просто відправляють на вулицю.

Керівництво гуртожитку звернулось до фонду «Розвиток» із проханням допомогти зробити Стасу довідку про психічну неповноцінність, щоб оформити інвалідність і, таким чином, отримати пенсію. На нашу пропозицію допомогти хлопцеві соціалізуватися ми почули, що це неможливо, бо він розумово відсталий. Та й взагалі, чого з ним носитися? Простіше дати довідку. «Адже він весь час лежить у ліжку!, – постійно підкреслювали вахтерки й комендант. – Тихий, спокійний, сам прибирає в кімнаті і варить собі картоплю. Але в основному лежить». На їхню думку, це було свідченням розумової відсталості.
І дійсно, в день нашого візиту хлопець лежав у ліжку під ковдрою. Більше йому просто нічого було робити. Адже в січні (коли відбулася ця зустріч) хлопчина мав лише спортивне тріко та джинси, літні легкі кросівки, дві старі футболки й осінню курточку. Все це дісталося йому «в спадок» з інтернату. Закутавшись у все, що мав, хлопець лежав на грубому, збитому з дошок дивані, намагаючись відігрітися, і потихеньку згасав.

Передусім ми дали йому теплий одяг. Коли Стас побачив теплу пухову куртку, то розплакався від щастя. Він одягнув її й так ліг спати, нарешті зігрівшись за довгий-довгий час.
На цьому місці ми зупинимось і повернемося до історії Стаса згодом.

Законні «в’язниці» для дітей

Історія Стаса, яку ми почали розповідати, – наслідок значно більшої проблеми, ніж ми можемо – чи хочемо – собі уявити.

Неосвічені батьки й оточення, бідність, ромофобія – в таких умовах ромським дітям важко не те що стати освіченими, а хоча би письменними. А чи варто уточнювати, наскільки важливо для інтеграції ромів здобуття освіти…

А для покинутих батьками ромських дітей складається взагалі драматична ситуація. В інтернаті вони не мають шансу на повноцінне життя (а не животіння), їх не беруть на виховання в сім’ї, і – це, напевно, найгірше, – часто з інтернатів вони виходять у доросле життя з довідкою про розумову відсталість. Тоді як у абсолютній більшості випадків такий висновок не відповідає дійсності…
Коли батьки відсутні або ж нездатні виховати свою дитину, опіку, освіту та виховання дітям повинна дати сама держава «в особі» дитячих будинків та інтернатів. Та й це, звичайно, у випадку, якщо для дитини не вдається знайти іншої сім’ї – прийомної або усиновителів.

Вважається, що саме в цих закладах професійні вихователі, вчителі, психологи мають дати дитині все необхідне для повноцінного життя та підготувати до самостійного «виходу в світ».
Це – в теорії. А на практиці інтернатні заклади часто перетворюються на дитячі в’язниці. Без перебільшення. Мало того, що держава неспроможна (чи не хоче) повною мірою задовольнити потреби своїх знедолених маленьких громадян – більшість інтернатів виживають лише завдяки допомозі благодійників та волонтерів.

Та гіршим за важкий матеріальний стан установ є людський фактор. Ті ж самі вихователі, вчителі й психологи, які нібито пішли на благородну роботу порятунку нещасних дітей, насправді швидко черствіють, стають байдужими й навіть жорстокими до проблемних вихованців. Часто йдуть на таку непросту роботу не через бажання там працювати, а просто «бо треба десь працювати».

Часто-густо адміністрація дитбудинків та інтернатів наживаються на дітях, присвоюючи призначені їм продукти, одяг, предмети гігієни, навіть іграшки. Повсюдно фіксується жорстоке поводження з дітьми – побої, ізолювання в окремому приміщенні, психологічний тиск, знущання і т.д, про що писалось й говорилося так багато, що черговий раз докладно все описувати, мабуть, сенсу немає.
І діти-роми у такій загалом сумній ситуації потрапляють у ще більш плачевне становище. Погане та несправедливе ставлення до юних ромів лише через колір їхньої шкіри настільки вкоренилося в таких закладах, що його вже можна назвати нормою.

Найгірше, що роблять з ромами в інтернатах, –приписують розумову відсталість.
В результаті ромські безбатченки непотрібні ані своїм батькам та родичам (або ж органи опіки так вирішили), ані працівникам дитбудинків та інтернатів. Досягнувши повноліття, вони опиняються на вулиці, бо держава більше не повинна витрачати гроші на їхнє утримання після того, як виховала, вивчила та дала «путівку в життя».

Між тим, насправді ніякої «путівки» випускники інтернатів, а тим більше роми, не отримують. Вони не готові до дорослого життя. Опиняючись на вулиці, молоді люди мають доволі невеселий вибір: голодувати, «заробляти» на життя незаконними способами або (кращий, але малоймовірний варіант) знайти якусь просту низькооплачувану неофіційну роботу і виживати завдяки їй бодай якось. А ось продовжити освіту в ПТУ, щоб здобути якусь професію, вони мають мало шансів, бо здобута в інтернаті початкова освіта насправді – фікція. Вихованці, отримавши атестати, часто не вміють навіть писати й читати.
Зауважимо, що такі безрадісні перспективи очікують і на більшість інших вихованців інтернатів. На жаль, держава не прагне зробити з таких дітей повноцінних членів суспільства. Вони мають непрості характери, які формувалися у важких умовах життя з раннього дитинства, потребують особливого підходу, кропіткого догляду й терпіння. Для цього працівникам дитбудинків та інтернатів часто не вистачає ані часу, ані бажання. Їх «записують» в невиправні й пускають плисти за течією.

У випадку ж ромських дітей взагалі виникає парадоксальна ситуація. Аніж перебувати в дитбудинку чи інтернаті, їм краще було б лишатися в таборі. Так, у злиднях, можливо, з не надто лагідними родичами та сусідами, без особливої перспективи в житті, але принаймні серед своїх. У випадку з утриманням в інтернаті на них очікує все абсолютно те ж саме, але ще й в оточенні чужих, вороже налаштованих людей.

Перебування в спеціалізованому закладі для ромських дітей не дає шансу на краще життя. Це ерзац виховання, неповноцінний замінник, оскільки кращого держава запропонувати неспроможна, а співробітники інтернатів в цьому, як правило, не зацікавлені. Тому спецзаклади й перетворюється для вихованців на таку собі в’язницю, яку вони мріють залишити й періодично просто тікають.

Ромський хлопець Стас і … система

Комусь може здатися, що ми згущуємо фарби. На жаль, з подібним ставленням до вихованців благодійний фонд «Розвиток» (нашою місією є навчити людей самостійно відстоювати свої права та інтереси) стикався не раз. І продовження історії Стаса Деметра – тому підтвердження.
Отже, після нашого знайомства зі Стасом ми розпочали тривалий, важкий процес «введення» Стаса у життя.

Насамперед хлопчина захотів офіційно змінити ненависне йому ім’я Іон. З цього часу й почалися ходіння по семи колам чиновницького пекла. Щоб змінити ім’я, треба мати реєстрацію за місцем проживання. В гуртожитку його не зареєстрували, заявивши, що не повинні цим займатися, бо це робота реєстраційної служби. В реєстраційній службі за спробу допомогти на захисника Стаса лише накричали…

Для чиновників важливий формалізм, проблема ж людини виноситься за дужки – не їхня справа. Отже, формально вони були праві. Але при цьому чудово розуміли, що Стас абсолютно неспроможний вирішити щось самотужки – не вміє і не навчений. Якось він заблукав у Мукачеві і не придумав нічого кращого, ніж сісти на лавку й розплакатися. Так і просидів цілу ніч на морозі, поки його не знайшли медики швидкої допомоги й не відвезли до гуртожитку.

Лише після звернення до місцевої влади Стаса погодився прийняти директор ЖЕКу. Спочатку вимагав характеристику юнака – раптом він соціально небезпечний. Наступного дня, коли керівника ЖЕКа знову «переконали» зустрітися, він раптом виявив, що не може зареєструвати хлопчину, бо той не стоїть на обліку у військкоматі.

Пішли у військкомат. Там пояснили, що не можуть поставити його на облік, бо немає медогляду та половини довідок і щеплень. В інтернаті необхідні довідки зробити погодилися лише після погроз відправити до них перевірки й комісії.

Тим часом з волонтером фонду Благодійного фонду «Розвиток» Стас відправився в лікарню на медкомісію. І перший же лікар скерував юнака лікувати важке запущене запалення легень.
Всі ці ходіння супроводжувалася для хлопця серйозними емоційними потрясіннями, нервовими зривами, впаданнями у відчай. Він постійно плакав, щоразу лякаючись, що його «відфутболять» остаточно.
Страшно й подумати, що якби не наша зустріч, то він просто не пережив би ту зиму. Хлопчину би скромно поховали й зітхнули з полегшенням, позбувшись проблемного «розумово відсталого циганчука».

Через деякий час, коли Став вилікувався, набрав трохи ваги і врешті зареєструвався, перед ним постало нове завдання – навчитися читати й рахувати. Володар атестату про завершення неповної 9-річної освіти навіть знав не всі букви… Вчити читати й писати юнака взялася також наша волонтер. Крок за кроком Стас вивчав букви і згодом уже по складах вичитував всі вивіски на вулицях.
Так у свої 18 Стас, якого списали з рахунків «добрі» державні опікуни, лише почав учитись жити.

Інтернати: від порятунку до деградації

Тисячам юнаків зі схожими історіями щастить значно менше. Деякі правозахисники називають інтернатні заклади місцями позбавлення волі. Не більше, не менше. Інтернати ставлять в один ряд з в’язницями чи місцями тимчасового ув’язнення. Ці заклади були масово збудовані в часи СРСР. Колись в їхньому існуванні була логіка. Особливо в післявоєнні роки, коли без батьків і рідних лишилися мільйони неповнолітніх дітей.

На жаль, в незалежній Україні інтернати зрештою перетворилися у місця утримання соціально незахищених дітей. Безумовно, в інтернатах є вчителі й вихователі, які щиро вболівають за своїх підопічних. Але, на нашу думку, дати вони вже можуть не так і багато.

Сама система шкіл-інтернатів морально застаріла й не спроможна виховати достойних членів суспільства. Історія Стаса Деметра – яскраве цьому свідчення. Замість того, щоб бодай спробувати виховати з нього повноцінного громадянина, його зробили розумово відсталим і записали на пожиттєве утримання держави. Тобто нас з вами – платників податків. Повторимо: історія ромського юнака зовсім не унікальна. Весь жах полягає якраз в тому, що ця історія банальна, звична, пересічна і нікого особливо не дивує. Бо подібних історій тисячі, а то й десятки тисяч.

Якщо доля всіх випускників інтернату дійсно не надто відрізняється від життя Стаса, то втрати для держави просто колосальні, не говорячи вже про зламані долі самих молодих людей. То ж чи є сенс вкладати в ці заклади гроші, яких, по-перше, все одно замало для їхнього повноцінного функціонування, а, по-друге, витрачаються вони абсолютно безглуздо й не дають жодної вигоди?

Шукаються сім’ї для ромських дітей

Треба визнати, що Україна все-таки намагається залишити в минулому рудименти радянської епохи. Динамічний розвиток усиновлення та сімейних форм виховання дітей-сиріт останніми роками – лише на Закарпатті функціонують понад два десятки будинків сімейного типу – пришвидшує реформу інтернатних закладів.

В прийомній сім’ї чи дитячому будинку сімейного типу діти живуть з татом і мамою, братами і сестрами, ходять в звичайну школу, спілкуються з ровесниками із благополучних сімей і не відчувають завдяки цьому ізольованості від усього «іншого» світу. Що апріорі не можливо в закритому середовищі – інтернаті.

Зростання ромських сиріт в сімейних формах виховання могло б стати реальним шансом на достойне життя. Можливо, не для всіх, але бодай для кількох сотень, що за нинішнього становища ромської спільноти вже могло б стати серйозним прогресом.

Виховання в нормальних побутових умовах, знайомство з раннього віку з книжками, іграшками, навчання грамоті з відповідного віку, відвідування школи разом з дітьми інших національностей перевернуло б світ юних ромів.

Як не прикро, але реальною перешкодою може стати тільки побутова ромофобія. Через неприязнь до ромської національності люди не хочуть або бояться брати на виховання ромських дітей, тим паче – в компанію до дітей іншої національності.

Провівши, наприклад, просвітницьку роботу з подружжями чи самотніми людьми, які вирішили взяти на виховання дитину, ситуацію можна було б зрушити з місця. Якщо хотіти… Адже якщо не нагадати, що є ще й ромські діти-безбатченки, які також потребують родинного тепла, більшість про це й не задумається.
Звісно, нам можуть заперечити, що виховання ромських дітей-сиріт у названих батьків навряд чи глобально вирішить проблему дезінтеграції ромів. Так і є. Але недоречно говорити про кількісні показники, коли мова йде про дитячі долі. Навіть одна знедолена дитина, що отримала шанс на краще життя, заслуговує всіх зусиль, які були до цього прикладені. Принаймні, в гуманному суспільстві мало б бути так. І доля Стаса могла би скластись по-іншому. Наприклад, у нього було б дитинство.

Більше фотографій за посиланням

Олег ГРИГОР’ЄВ, Наталія КОЗИР