Згідно з офіційною статистикою, яка дуже рідко з’являється в українських ЗМІ, у нас в країні близько 130 тисяч безпритульнихдітей. Цифра ж звана різними благодійними фондами, що займаються вуличними і кинутими підлітками, ще страшніша – до мільйона!

Конвенцію з прав дитини Україна ратифікувала понад 20 років тому. Весь цей час ми створювали закони, організовували служби, вивчали досвід Європи. Але, на жаль, так і не навчилися, ні дотримуватися, ні захищати права маленького громадянина. Адже діти продовжують тікати від нас, дорослих, на вулицю …

Тільки двох з десяти хлопців, на думку соціологів, можна назвати сиротами за біологічною ознакою. Решта – це діти, які вважають за краще свободу, ніж батьківську “опіку”. Живуть на вулиці, в підвалах, гріються в каналізаційних люках і на теплотрасах, жебракують, крадуть, нюхають клей і дізнаються про принади вільного сексу. Вони не нудьгують по м’якій постелі, тортів зі свічками на день народження, шкільній парті і відпочинку в літньому таборі. Тому що цього у них ніколи не було. Удома їх чекали п’яні батьки, стусани, приниження і образи. Навіщо туди повертатися ?…

Ось кілька свіжих прикладів, про які нам розповіли в Службі у справах дітей КМДА. Була сім’я, розпалася. Син залишився з батьком, який нещадно бив його за найменшу провину. Дитина боялася скаржитися в міліцію, туди звернулися сусіди, які виявили побитого батьком хлопчика, на верхньому поверсі рідного під’їзду. Хлопчик відмовлявся йти додому, боявся. Добре, що сусіди виявилися свідомі, все-таки знайшли в собі мужність зробити телефонний дзвінок. Але ця ситуація трапилася не випадково, побиття були явно систематичними. Про це не могли не знати в школі, наприклад. Мовчали, відводили очі від проблеми. Сьогодні служба зайнялася горе-батьком і ініціювала розшук матусі, яка невідомо, де сьогодні знаходиться. Хлопчик поки приходить в себе в одному з центрів соціально-психологічної реабілітації. Їх, до речі, шість в Києві: один – державний, інші існують на благодійні гроші. Діти туди потрапляють різні, в основному з неблагополучних сімей. Ті, у кого вирішується питання про позбавлення батьківських прав або ж поки з батьками проводиться «виховна» робота. На цьому етапі у батьків ще є шанс одуматися і виправитися. Поки державні служби вирішують їх «сімейну» проблему, тати-мами можуть навіть поспілкуватися з дитиною, якщо він побажає.

А ось історія з горе-матір’ю, у якої було аж чотири дитини. Співмешканців жінка змінювала, як рукавички, тому як татами таких чоловіків, які перебувають поруч, назвати складно. Діти, звичайно, бездоглядні, хоча і не круглі сироти, і не бездомні. Але їх частку доведеться вирішувати державі, адже у матері, як з’ясувалося, навіть особистих документів не виявилося.

Рідко, але трапляється, що в поле зору служби потрапляють і діти з цілком благополучних сімей. Ось, скажімо, історія Іллі з Тернопільської області. Батько помер, а з матір’ю у хлопця виникло повне нерозуміння. Йому було 15 років, коли він пішов з дому. Якби свого часу школу не кинув, міг би закінчити її з золотою медаллю, адже навчався хлопець чудово. Спочатку він поневірявся по Львівській області, потім приїхав до Києва. Хто знає, як склалася б його доля, якби він не потрапив в поле зору київської служби у справах дітей. Ілля більше року прожив в соціально-реабілітаційному центрі, поки шукав точки примирення з рідною матір’ю. За цей час і школу закінчив, і в Інститут до Поплавського встиг вступити. Талановитий виявився хлопець, тепер він – режисер! Просто на певному етапі життя йому потрібна була невелика допомога дорослих, дуже зацікавлених у подальшій нормальній долі хлопчика …

На жаль, щасливий фінал у дитячих історіях – досить рідкісне явище. За офіційними даними, в Україні щорічно близько 20 000 дітей позбавляються сім’ї. У кого-то батьки вмирають (30% дітей втрачають батьків в результаті їх смерті), когось позбавляють батьківських прав, хто потрапляє за ґрати, а дітей передають під опіку держави. В одному тільки Києві близько 400 дітей щорічно стають сиротами. В поле же зору служби у справах дітей за рік потрапляє близько 2500 хлопців. Є в цієї невеселої статистики і графа про “відмовників”. У столиці щороку знаходять близько 80 підкинутих дітей, серед яких чимало хворих. Якщо говорити про цифри по Україні, то три-чотири роки тому таких випадків фіксувалося близько 3 тисяч, сьогодні – менше тисячі. І поряд з цим, в Україні досить часто порушуються права маленьких громадян.

– Я вважаю, що ми ще не виросли до усвідомлення того, що дитина розуміє свої права, а дорослий – свої обов’язки щодо дитини та щодо дотримання прав маленького громадянина, – говорить начальник Служби у справах дітей Київської міськдержадміністрації Микола Кулеба. – Саме тому ми стикаємося з величезними проблемами нерозуміння в родині, перш за все. Ми навіть не говоримо – в суспільстві. В родині! Багато батьків роблять відносно своїх дітей неправомірні дії, багато хто не знає, як правильно виховувати дітей, у нас ще в традиціях бити дитину. Ми поки не в змозі зрозуміти, що можна виховувати по-іншому. Багато хто пояснює це «важкими життєвими обставинами».

Тому близько 200 000 дітей живуть саме в таких сім’ях. Дитина може не доїдати, їй нема в що одягнутися, її батьки можуть бути алкоголіками або наркоманами. У таких сім’ях діти можуть мати серйозні захворювання. Саме тому ці сім’ї потребують особливої ​​підтримки з боку держави.

– На жаль, ми ще не навчилися протидіяти насильству в сім’ї на досить серйозному рівні, – продовжує Микола Миколайович. – Перш за все, це наша ментальна проблема. Насильство в сім’ї завжди вважалося внутрішньою сімейною проблемою, ніхто сміття з хати не хоче виносити. Тому в країні і не створювалися якісь спеціалізовані центри по роботі, як з жертвами насильства, так і сімейними агресорами. Сьогодні на законодавчому рівні дуже складно залучити деспота до відповідальності і змусити його або пройти якесь навчання, або покарати його. Проблема залишається «висіти» на плечах тієї ж сім’ї, адже адміністративне покарання, штраф, також йде з бюджету сім’ї, а жертва продовжує жити зі своїм мучителем.

– У яких випадках профілактична бесіда допомагає, в якихось ні, – продовжує Кулеба. – Головне сьогодні – створити в Україні систему ефективної реакції на насильство: організувати допомогу жертві, роботу з агресором або механізм його покарання, якщо це необхідно. Це повинна бути державна система, підкріплена комплексом відповідних законів і нормативних актів, що дають чітке розуміння, яка структура як повинна діяти, якщо надійшов сигнал про насильство в сім’ї. Коли все будуть чітко розуміти, що робити, залишиться тільки проінформувати населення, і дітей в тому числі, як реагувати на прояви насильства в сім’ї.

– У Києві ми більш-менш справляємося з цією проблемою: в столиці – два центри допомоги жінкам, постраждалим від насильства в сім’ї. А в Україні – це дуже серйозна проблема. Реакція на насильство в сім’ї дуже слабенька, як правило, із запізненням, в регіонах мало спеціально навченого персоналу, який би працював за цими фактами …

– Законодавчої бази не вистачає?

– Не вистачає. Причому, не тільки законодавчої бази. Немає чітко розробленої системи реакції на насильство. Та й потім, з суспільством, по суті, ще ніхто в цьому плані не працював. Поки нікому розповісти людям, що тиранії можна протидіяти. Повинно бути так: б’є тебе чоловік, батько? Набери номер і тобі допоможуть впоратися з твоєї бідою. Терміново приїде фахівець, психолог, міліціонер, все запротоколює, з агресором розберуться, якщо потрібно – притягнуть до відповідальності, якщо ні – може, відправлять на якісь тренінги, які зобов’яжуть звітувати. Дітям допоможуть! Адже вони, стаючи свідками сварок в сім’ї, також жертви і переживають велику психологічну травму. Зараз тільки в рідкісних випадках вдається поставити агресора на місце. А що стосується дітей, то справа – ще гірше. Сім’я це вважає своєю внутрішньою проблемою.

– Ви можете втрутитися?

– Так. Ми втручаємося, коли хтось до нас звертається.

– А звідки надходять сигнали? Хто повинен повідомити вам про те, що в тій чи іншій родині відбувається насильство такого роду?

– Хто завгодно – постраждала жінка, дитина, сусіди, родичі – всі, хто бачать, що відбувається в сім’ї. Ну, і звичайно, міліція. Перший, кого викликають – це дільничний. Для надання ефективної допомоги жертві насильства, і самому агресору, вкрай необхідний професійний психолог. Я думаю, в правоохоронних органах повинні бути психологи …

– А їх ще немає? … Років зо два тому говорили, що з’являться …

– Тих, які спеціалізуються на сімейному насильстві – немає. Тобто – реально психологічну допомогу сім’я, яка потребує її, отримує дуже рідко. Тільки тоді, коли хтось із жертв сімейного насильства звернувся в соціальну службу. Наша служба не надає психологічну допомогу родині. Ми захищаємо права дитини. Але найбільша проблема в тому, що співробітники тієї ж міліції, або співробітники лікарні, куди звернулася за допомогою жертва, не повідомляють нам про факти домашнього насильства. Постраждалим просто надають медичні послуги, і все. А школи? Дитина з’являється на уроках побита. Поговорили з дитиною, ну може – з батьками. А нам – ні-ні. Я не кажу, що ми готові адекватно відреагувати на кожну таку інформацію і надати професійні послуги. У нас занадто мало людей, щоб допомогти всім. Це і є проблема державної політики, яку треба докорінно змінювати. Рішення впирається в фінансування. Це серйозні вливання державних грошей на навчання персоналу, і на спеціальні шкільні програми, і на розробку тренінгів з протидії насильству та на створення системи, здатної допомогти жертві і адекватно працювати з агресором. Потрібно розуміти, якщо ми хочемо надавати послуги, якщо ми хочемо реально допомогти людям, постраждалим в результаті насильства в сім’ї, потрібно міняти систему і підходи …

– Насиллям в школах, профілактикою протиправних дій підлітків хто повинен займатися?

– Школа повинна відповідати за профілактику. Практично в кожній школі є психолог. Крім того, якщо є факт насильства, протиправних дій, то в школі не повинні закривати на це очі. Педагоги не про імідж школи повинні турбуватися, боячись демонструвати брудну білизну. Про такі факти потрібно нас інформувати. Для персоналу потрібно підняти рівень відповідальності. Чи не повідомили вчасно про насильство, закрили очі або пропустили повз вуха, суворо покарати. І профілактикою потрібно займатися не після того, як щось незвичайне сталося. Дітей потрібно вчити, як дружити один з одним, як нормально спілкуватися і пояснювати, які наслідки можуть бути в результаті насильства.

– Як оцінюєте перші кроки дитячого Омбудсмана?

– Україні потрібна система, яка була б відповідальною за кожну дитину. А дитячий Омбудсмен не вирішить проблему дітей в Україні. Система, з чітко прописаною відповідальністю чиновника за конкретну дитину, яка опинилася в непростій ситуації. Коли у нас на законодавчому рівні це буде прописано, тоді у нас і відповідальність підвищиться за рішення дитячих проблем.

– Поясніть …

– Коли ви говорите дитячий Омбудсмен, ви маєте на увазі персону на рівні держави, що захищає права дитини. А я, коли говорю дитячий Омбудсмен, маю на увазі, що така людина повинна бути в кожному районному центрі, в кожному селі, і чітко знати проблеми кожної дитини і болісно на них реагувати. Він повинен бути близький до цих дітей і володіти відповідним інструментарієм для вирішення дитячих проблем. А відповідальність повинна бути дуже високою. Якщо є в населеному пункті проблемна дитина, а глава держадміністрації пропускає цю інформацію повз вуха, то він повинен бути покараний. По всій строгості … Ось це завдання дитячого омбудсмена. У нас сьогодні є прокуратура, глави адміністрацій, а відповідальність – розпливчаста. Сім няньок у нас є, але чомусь дитина все одно потрапляє на вулицю …

Джерело: «Прометей»

ФотогрфіяОлега Григор’єва