Кейт Райт, тільки що, біля смертного одра своєї матері дізналася, що вона була англійською ромкою. Через століття дискримінації, бути ромом в Європі, як і раніше може бути небезпечною перспективою. Явище приховування свого етнічного походження та небажання ідентифікувати себе із ромами та визнавати культурну спадщину, існує й дотепер задля мирного та, що основне, безпечного життя.

Не підходь і не грайся з ромами

Сьогодні їй 80 років і вона живе в горах Квінсленда зі своїм чоловіком Джоном, якому 83. Коли ми зустрічаємося за межами бібліотеки, вона підходить до мене з Джоном, який обіймає її за талію. Я пропоную пообідати разом у будь-якому ресторані, який вони хочуть обрати, щоб замовити все, що їм подобається. Але вони вибирають скромне кафе на залізничній станції. Кожен з них замовив бутерброд з сиром і помідорами і чашку кави. Вони розмовляють так тихо, що я повинна схилитися над столом, у спробі почути те, що вони шепотіли мені.

Я питаю, чому вони вирішили прожити свою старість в Глас-хаусі (на схилах).
«Тут живе велика кількість ромів», – схиливши голову вліво каже Джон. – «Не визнаючи факт, що вони роми». «А також нам потрібна земля, де ми можемо розташувати наші каравани та трейлери», – додає Кейт.

Після того, як вони виховували своїх трьох дітей в будинку, який розташовувався в передмісті Сіднея, вже не молода подружня пара вирішила прийняти культурну спадщину Кейт. Вони провели перші роки їх шлюбу, живучи у вардо. Професії Джона як інженера, сприяла мобільності та частим поїздкам.

Коли виникла можливість придбати моторизований ромський вагончик у стилі Bow-Top подружня пара вхопився за шанс жити як традиційні ромські мандрівники. Протягом багатьох десятиліть, Кейт успадкувала і зібрала багато історій, традицій ромської культури. І у неї завжди була потреба в тому, аби поділитися ними і іншими людьми.

Деякі з її оповідань включають той факт, що перші роми, які прибули до Австралії були англійськими каторжниками на першому і другому флотах (First and Second Fleets): Генрі Лавелль, Лазар Скемп і Джеймс Сквре (який, як вільна людина, збудував в Австралії першу пивоварню). І в 19-му столітті, коли ті, які називалися «мандрівниками» жорстко переслідувалися у Європі, Австралія, на противагу, була молодою країною із менш упередженим суспільством. Тому, багато ромів вирішили іммігрувати сюди.

«Вони працювали на сезонних господарських роботах, будівництві …», вона робить паузу і додає трохи солі, до її бутерброду, «Що ще? Подорожі музичними групами та виступи на фестивалях. Хто б хотів бути ромом?, – сміється Кейт, попиваючи каву. – Це прокляте жахливе життя!».

Після виходу на пенсію, Кейт і Джон розпочали свої подорожі у вардо (караван). Протягом декількох років вони проїхали більше як 40 тисячі східної Австралії, виступаючи на ярмарках, фестивалях, школах і святкувань; приймали участь у радіо- і телевізійних інтерв’ю для локальних ЗМІ. Кейт розповідала ромські історії в традиційному одязі, в той час як Джон планував їх подальші мандри.

Крім бажання просвітити громадськість у ромській культурі та історії, Кейт розпочала досліджувати загальні стереотипи щодо ромів, які транслюються австралійцями. Вони незмінно ділилися на дві категорії: романтичні, прикрашені яскравими стрічками, гупаючи бубни та життя «вільної людини»; та «брудні» аутсайдери, які ухиляються від роботи, постійно займаються шахрайством та жебрацтвом.

«Не підходь і не грайся з ромами, бо вони все у вас вкрадуть, та й вас вкрадуть!», – каже Кейт. Звичайно, цей стереотип зберігся з часів прибуття ромів на землі Австралії. Нажаль, подеколи й дотепер зберігається.

Цікавий факт наводить авторка публікації, що її дядько між 1930-х і 1950-х років був одним із бродяг та йдучи по всій країні заробляючи на життя, зустрічався багато різних знаків. Він міг читати мандрівників по «коду дороги» (маркування на деревах, скелях, і каменях, які були сповіщеннями для наступних попутчиків, щодо добра чи зла, яке може зустрітися в околицях). Вона думала, що в Австралії роми, використовували на практиці один і той же код, той, який часто називають «patterin», але Кейт відкидає будь-який зв’язок між ним і кодом бродяг.

«Всі кочові народи, з усього світу, – шепоче вона, – мають свої власні знаки і коди. Але сьогодні роми не мають потреби в них. У нас є мобільні телефони!»

Важливо розуміти, що і з часом, еволюціонує та трансформується абсолютно все. І те, що є характеристикою однієї людини, не може маркувати всю групу чи національну меншину. Тому варто будувати свої бачення та відношення до ромської громади у якісно новому світлі – світлі фактів, а не міфів.

Переклад Ірини Миронюк з джерела http://www.sbs.com.au/topics/life/feature/romani-road-australias-gypsy-culture