Всі ми знаємо, що школа діє за принципом, який даний нам зверху – формальний навчальний план розроблений Міністерством освіти. Він формується зверху, за допомогою панівних елементів системи, де і зберігаються стереотипи будь-якого виду. Протягом всього існування інституту освіти формальний план змінювався відповідно до змін умов життя, або так званим прогресом. З початку дівчаткам було просто заборонено здобувати освіту, пізніше освіта стала доступною, але стала роздільною
.

У 20 столітті з’явилася спільна освіта, але з чітко визначеними умовами. Уроки праці побудовані згідно біологічної статі: дівчатка – варять і шиють, хлопчики – пиляють і свердлять.

І ось в 21 столітті багато країн на законодавчому рівні приймають тезу про впровадження в життя засад ґендерної культури та досягнення ґендерної рівності. Тобто всі соціальні інституції були покликані до сплетіння з ґендерним підходом. Формальний навчальний план, в зв’язку з цим, повинен бути видозмінений. Але це все теоретично … А що ж практично? В результаті з’явилося поняття «прихований» навчальний план.

Можна знайти багато визначень поняття «прихований» навчальний план. Ми розуміємо під ним ті дії, які усвідомлено / неусвідомлено, за допомогою вербальних / невербальних установок формують образ «Я» дитини в суспільстві за допомогою впливу школи, її колективу і трактування навчальних програм. Життя, розвиток і впровадження «прихованого» навчального плану залежить від суб’єктивної сторони. Тобто, від особистості вчителя / вчительки, і від дитини як такої, яка сприймає інформацію.

Але більше, звичайно залежить від оточення, ніж від дитини. Потрапляючи в будь-який соціальний інститут, ми не оцінюємо порядок, який там встановлено, бо ми його вважаємо природним. Ми просто приймаємо його правила і слідуємо загальноприйнятій течії. Незалежно від того утискає нас щось чи ні.

Е. Ярська-Смирнова визначає «прихований» навчальний план в трьох складових. По-перше, організація самого закладу, ґендерні відносини на роботі, ґендерна стратифікація учительської професії. По-друге, сюди відноситься зміст предметів, а по-третє, стиль викладання. Ці три виміри прихованого навчального плану не просто відображають ґендерні стереотипи, але і підтримують ґендерну нерівність, віддаючи перевагу чоловічому і домінантному і недооцінюючи жіноче і нетипове.

Навчальні заклади своїм прикладом показують розстановку сил: домінування і підпорядкування. В основному секретарі, бібліотекарі це жінки. Директори, ректори – чоловіки. Хоча завгоспи, сторожі, слюсарі, сантехніки теж чоловіки, але це лише як приклад використання технічних і фізичних умінь. А жінки – прибиральниці, як ті, які схильні до такої роботи за «своєю природою».

Якщо в школі більший акцент робиться на виховній роботі, до якої більш схильні жінки, то природно там більше і жінок-педагогів. Якщо університет вважається храмом науки, де більший акцент робиться на дослідженнях, то, звичайно ж, там буде більше чоловіків. Бо заняття наукою, річ більш раціональна і складна, тому це чоловіча робота.

Вся освітня система виглядає як піраміда. Чим нижче рівень (дитячий садок) тим більше жінок, ніж вище (університет, академія та ін.) тим більше чоловіків. Це не єдина причина споруди такої піраміди. Ще стоїть питання престижу. Ну, хіба престижно для чоловіка бути вихователем в дитячому саду, в якому платять «копійки»? Ні, звичайно – мало платять, а суспільство визначило йому обов’язок утримувати сім’ю. І, врешті-решт – не чоловіча це справа займатися дітьми.

Автор Ірина Миронюк

Фото взято в з мережі Інтернет