Конституційні основи принципу рівності та заборони дискримінації закладено у статті 24 Конституції України, згідно якої «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».

Несприятливі умови для розвитку ромської національної меншини, які формуються через прямі та завуальовані дискримінаційні дії в соціальній, економічній, етнічній та територіальній сферах – унеможливлюють інтеграційні процеси представників ромської громади в українське суспільство.
Більше того, привести докази дискримінаційних дій такого роду, наразі, фактично неможливо. Доприкладу, впродовж останніх чотирьох років не було виграно ні однієї справи стосовно дискримінації ромської національної меншини.

Розглянемо причини, що призводять до цього.

Законодавчим актом, який містить узагальнююче визначення поняття «дискримінація» є Закон України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні».

Він абстрактно проголошує право на захист від дискримінації. Хоча цей закон вперше визначає поняття «прямої дискримінації», «непрямої дискримінації» тощо, але він не прописує конкретні процедури та механізми захисту від дискримінації, а адміністративне та кримінальне законодавство України не передбачає конкретних видів відповідальності за неї.

Основною проблемою українського антидискримінаційного закону є відсутність чіткого механізму його застосування та встановлення відповідальності за дискримінацію, адже загальне визначення дискримінації, що міститься у Законі, за своїм змістом фактично повторює Кримінальний кодекс України, згідно з яким «пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками» визнається злочином.

На жаль, чинний закон не встановив альтернативної кримінальній відповідальності за вчинення дискримінаційних дій і таким чином поклав це питання на Кримінальний кодекс України.

Це призводить до неможливості практичного застосування норми закону. В той же час, не кожен вияв дискримінації може вважатися кримінально-караним діянням.

Разом з цим ромська національна меншина стикається із постійною і систематичною дискримінацією майже в усіх сферах суспільного життя, включаючи доступ до освіти, житлових послуг, охорони здоров’я, працевлаштування, соціальних послуг.

Пряма дискримінація визначена у статті 1 ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні»: «ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації, крім випадків, коли таке поводження має правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними».

Пряма дискримінація ромської національної меншини частіше за все виникає у зв’язку з меншою увагою до потреб через їхню етнічну приналежність та через загальне презирливе ставлення до них з боку неромів. Частіше за все це призводить до прямих чи опосередкованих відмов, які мають расове підґрунтя, у забезпечені доступу до послуг, інформації або інших благ, які є необхідними факторами дотримання фундаментальних соціально-економічних прав.

Доприкладу, дискримінацією ромів у доступі до сфери охорони здоров’я є: відстуність медичних закладів у місцях компактного проживання ромів; небажання медичного персоналу швидкої допомоги відвідувати ромські поселення; відкрита, пряма дискримінація представників ромської нацменшини в закладах охорони здоров’я, яка проявляється у мові ворожнечі та ігноруванні потреб ромів.

Щодо соціальної та трудової сфер, то представники ромської національної меншини часто не можуть отримати роботу через ромофобське ставлення до них, яке є проявом прямої дискримінації. Часто, низький освітній рівень є ефективним прикриттям для роботодавців, які не примають на роботу ромів продукуючи фактично пряму дискримінацію за етнічною ознакою на ринку праці.

Непряма дискримінація – це наслідок застосування нейтрально сформульованого (тобто такого, що не стосується конкретної ознаки особи або групи осіб) правила, вимоги чи політики, яке передбачає однакове ставлення, але на практиці створює менш сприятливі умови для реалізації прав певною особою або групою осіб через їхні ознаки. На практиці виявлення непрямої дискримінації є значно складнішим, ніж встановлення факту прямої дискримінації. Адже дуже часто правила/вимоги, які можуть призвести чи вже призвели до непрямої дискримінації, є загальними положеннями нормативних документів, які були розроблені без врахування індивідуальних ситуацій чи особливостей вразливих груп.

Так, головною проблемою для представників ромської національної меншини в Україні є відсутність документів, які підтверджують особу. Не маючи можливості їх оформити, роми де-факто опинилися в своїй країні у становищі безгромадянства. А це автоматично перетворює їх у реальний об’єкт для непрямої дискримінації.

Правові колізії породжують часті випадки дискримінації ромської національної меншини.
Законом України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» термін «сегрегація» не визначається та не забороняється як окрема форма дискримінації. Питання сегрегації неодноразово розглядалися та визнавалися порушенням прав людини Європейський судом з прав людини (прим. сегрегація – один із проявів расової дискримінації). Роми, потерпають, як від прямої/непрямої дискримінації так і від сегрегації.

Разом з цим, перешкодою для встановлення факту дискримінації є не тільки невизначеність категоріального апарату ЗУ «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», який абстрактно проголошує право на захист від дискримінації, а й те, що жоден документ, який посвідчує особу громадянина, його національності не визначає. Тому встановити дискримінацію за національною ознакою практично неможливо.

В листопаді 2010 року Кабмін своєю Постановою вилучив графу “національність” з усіх бланків про державну реєстрацію.

Хоча Закон України “Про національні меншини в Україні” визначає, що “Верховна Рада України, виходячи із життєвих інтересів української нації та всіх національностей… приймає цей Закон з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток”.

В той же час, українським законодавством, що регулює діяльність органів виконавчої влади у сфері державної реєстрації актів цивільного стану не передбачено наявність граф, стосовно національності у актових записах цивільного стану, що не дає можливість ідентифікувати громадян за їх національною ознакою, в тому числі з числа ромів.

Адвокат наголошує на необхідності проведення моніторингу національної судової практики з розгляду справ по дискримінації, щоб більш поглиблено вивчити цю проблему та знайти шляхи її вирішення через внесення відповідних законодавчих змін.

Ірина Лисничка,
Правозахисний фонд “Розвиток”