Мукачівський правозахисний центр зумів вернути житло хворій жінці, яку позбавив будинку рідний син.

Неприродні родинні стосунки, коли, здавалося б, найрідніші люди стають найлютішими ворогами, на жаль, не такі вже й рідкісні. Але ще гірше, коли, користуючись важкими хворобами матері, рідний син встромлює їй ножа в спину і замість підтримати у важкий час виганяє на вулицю.

Саме з таким жахливим випадком зіткнулися співробітники Мукачівського правозахисного центру, коли до них по допомогу звернулася місцева жителька Людмила Миколаївна Молнар. Невиліковно хвору на цілий ряд хвороб (паліативну хвору) жінку вигнав на вулицю рідний син скориставшись її довготривалою відсутністю вдома через лікування.
На жаль, мукачівські правозахисники не здатні вилікувати жінку, зате, завдяки їхній участі можемо сподіватися, що Людмила Миколаївна принаймні доживе віку не на вулиці, а в рідній домівці.

Людмила Молнар звернулася до Мукачівського правозахисного центру, коли іншого виходу вже не бачила. Перед тим вона зверталася зі своєю проблемою у всі можливі органи соцзахисту та правоохоронні органи, однак ніде допомоги не отримала.

Поневіряння жінки розпочалися близько чотирьох років тому. Захворівши на онкологічну хворобу, вона з 2010 року проходила тривале лікування за межами області. Зокрема, в Харківській міській клінічній онкологічній лікарні, що підтверджується відповідною медичною документацією.

А повернувшись з лікування через тривалий час, пані Молнар виявила, що за цей час стала бездомною! З’ясувалося, що рідний син Андрій, скориставшись тривалою відсутністю матері вдома, заявив до Мукачівського міськрайонного суду, що вона безвісно відсутня. Заяву мотивував тим, що більше року матір не бачив і не знає, де вона може перебувати. Суд визнав Людмилу Молнар безвісти відсутньою і її виписали з будинку.

З цього часу й аж до звернення в правозахисний центр розпочалося безглузде оббивання порогів. Людмила Миколаївна зверталася за допомогою в міліцію, в територіальний відділ Державної міграційної служби, міську раду, адвокатів, юристів, однак всюди їй відмовили. По-перше через те, що в жінки не було грошей, щоб оплатити послуги. По-друге, вона втратила паспорт. Бідолашна неодноразово пробувала самостійно подавати заяви до суду. Проте, щоразу суд залишав їх без руху, оскільки вони не були оформлені у відповідності до вимог законодавства, а з часом заяви просто повертали заявнику.

На момент, коли пані Молнар звернулася до Мукачівського правозахисного центру, вона залишалася без документів, засобів для існування (не говорячи вже про лікування) та жила на залізничному вокзалі.

В даному випадку, все чітко регламентовано українським законодавством, тож якби відповідні органи проявили бодай мінімальну зацікавленість у допомозі жінці, її права були б відновлені відразу ж після повернення в Мукачево.
Так, згідно ч.1 ст.45 ЦК України у випадку, якщо фізична особа, що була визнана безвісно відсутньою, з’явилася або якщо одержано відомості про місце її перебування, суд за місцем її перебування або суд, що постановив рішення про визнання цієї особи безвісно відсутньою, за заявою цієї особи або іншої зацікавленої особи, скасовує рішення про визнання фізичної особи безвісно відсутньою.

Про це ж говорить і ст. 250 ЦПК України. Тобто, достатньо було лише заяви, щоб жінку ледь не автоматично поновили в її правах. Натомість, як вже вказано вище, її заяви просто «футболили».
Насамперед, юристи Центру отримали картку відомості про особу в міліції. Згодом підготували заяву в Мукачівський міськрайонний суд про скасування рішення суду про визнання Людмили Молнар безвісно відсутньою. Крім того, у зв’язку з онкологічним захворюванням, відсутністю коштів навіть на лікування, враховуючи майновий стан, юристи центру просили суд звільнити жінку від сплати судового збору відповідно до ст.8 Закону України «Про судовий збір».
В результаті, Мукачівський міськрайонний суд задовольнив ці вимоги позивачки і Людмилу Молнар було поновлено в її правах.

Щоб вирішити цю справу, насправді, не потрібні ні дорогі адвокати, ні якісь складні процедури чи особливі трактування. І тим не менше, навіть настільки просту справу жінка не могла вирішити кілька років, аж поки не здогадалася звернутися до правозахисників.

Виною всьому – пасивність та стереотипи. На жаль, такі паліативні хворі нецікаві вже нікому, включно з найріднішими людьми. Тому й їхньою долею не переймаються. Черствість сина, байдужість держслубовців, бажання наживи в адвокатів призводить до того, що людина не має можливості захистити свої найелементарніші права. Додамо до цього ще й загальне небажання допомогти – навіть пояснити жінці, що і як їй робити, як грамотно написати заяву до суду, бажаючих не знайшлося. Її просто всі «дружньо» викинули на узбіччя життя поволі згасати в холоді, голоді та безнадії.
В даному випадку проблему вирішити дозволила активна участь правозахисників. Втім, ми навіть не сумніваємося, що подібних історій є безліч в нашому краї та країні загалом. На жаль, в нашому суспільстві так склалося, що якщо ти не здатен зарадити собі сам, то на допомогу чекати марно. Інколи навіть від рідних, як свідчить дана історія. Тому й розраховувати таким людям доводиться хіба що на правозахисні організації…

Фото: mukachevo.net

Проект «Розбудова сталої системи надання первинної правової допомоги мешканцям міста Мукачево» реалізується Благодійним фондом «Розвиток» при підтримці Програми розвитку ООН в Україні, Міністерства закордонних справ Данії та Міжнародного фонду «Відродження».